Ідея створення в Одесі меморіального простору Леся Курбаса, за словами Ольги Квасницької, стала закономірним продовженням деколонізації та очищення міста від російських і радянських імперських маркерів, якими його системно позначали. Одним із таких кроків став демонтаж і перенесення пам’ятника Володимиру Висоцькому на Французькому бульварі біля кіностудії. Тепер цьому місцю хочуть надати нові сенси, звернені до містян і молоді мовою української ідентичності.
Автори задуму свідомо відмовляються від традиційного статичного монументального пам’ятника. Оскільки Лесь Курбас був новатором, який випередив свій час на століття, формат його вшанування також має бути авангардним. Йдеться про камерну скульптуру із сучасних матеріалів, що передаватиме рух, ілюзію польоту та багатошаровість кадрів — саме ті прийоми, які Курбас привніс у кінематограф. Сам простір планують зробити живим артоб’єктом, доповнивши його інтерактивними, світловими, звуковими та цифровими елементами.
Втілити цей задум пропонують без бюджетних коштів — лише завдяки благодійним внескам меценатів, бізнесу та небайдужих одеситів. Ініціатива вже отримала офіційну підтримку керівництва Одеської кіностудії, Одеської обласної військової адміністрації, а також Департаменту культури, туризму та охорони культурної спадщини міської ради. Нині ініціатори формують команду архітекторів і скульпторів із Києва, Харкова, Львова та Одеси, яка працюватиме над ескізним проєктом для подальшого представлення історико-топонімічній комісії.
Письменник Валерій Пузік, який досліджував постать режисера у своїй серії “Сни про Одеську кіностудію”, наголошує: сучасне уявлення про історію Одеської кіностудії є несправедливо звуженим. Найчастіше широкому загалу називають лише Олександра Довженка та Юрія Яновського, тоді як десятки інших визначних українських митців залишаються поза увагою.
Лесь Курбас в Одесі проявив себе не тільки як театральний діяч, а й як візіонер кіно, працюючи на тодішній Одеській кінофабриці. Його новаторські підходи безпосередньо вплинули на становлення українського кінематографа 1920-х років. Зокрема, він відіграв помітну роль у перших кроках Олександра Довженка в кіно, зокрема під час роботи над комедією “Ягідки кохання”, а також вплинув на стрічки режисера Георгія Тасіна “Злива” та “Джим і Хіггінс”.
Окрім кінематографа, Курбас тричі приїздив до Одеси разом з акторами легендарного театру “Березіль”. Репетиції відбувалися просто на березі Чорного моря, а новаторські вистави ставали сильним потрясінням для тогочасної одеської публіки, яка однією з перших знайомилася з європейським театральним авангардом. Після усунення Курбаса його традицію в місті продовжили вихованці — актори-березільці, які сформували основу Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька.
Лесь Курбас був людиною, яка не просто ставила вистави, а змінювала саме розуміння мистецтва. Маючи європейську освіту, здобуту у Відні та Львові, і володіючи кількома мовами, він прагнув відійти від шаблонів провінційного, суто розважального чи етнографічного театру. Його ідеалом був інтелектуальний театр, що спонукає мислити, ставити незручні запитання та змінювати суспільство. Заснований ним у Києві “Молодий театр”, а пізніше харківський “Березіль” стали вершиною українського модернізму.
Однак сміливі естетичні пошуки Курбаса, його європейський вектор і тісна співпраця з видатним драматургом Миколою Кулішем, разом із яким були створені шедеври “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” та “Маклена Граса”, викликали страх і роздратування тоталітарної радянської влади. Система, що спочатку намагалася скористатися успіхом митця, згодом оголосила його “ворогом народу”. Курбаса звинуватили в націоналістичній діяльності, позбавили театру, заарештували та відправили до соловецьких таборів. Навіть у нелюдських умовах ГУЛАГу він залишався вірним собі: організовував театральні вистави серед ув’язнених і відстоював мистецтвом людську гідність.
Життя митця обірвалося 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох. Того самого дня за рішенням радянської “трійки” разом із Курбасом розстріляли сотні представників української інтелігенції, серед яких були Микола Куліш, Валеріан Підмогильний, Микола Зеров та десятки інших діячів “Розстріляного відродження”. Його творчу спадщину заборонили, а ім’я протягом довгих десятиліть намагалися викреслити з історії української культури.
Сьогодні, коли Україна знову виборює право на власний голос і культурну незалежність, постать Леся Курбаса набуває особливого символічного значення. Повернення його імені на мапу Одеси означає не лише вшанування пам’яті, а й відновлення історичної справедливості та остаточний демонтаж імперських міфів у міському просторі.
