Ви зараз переглядаєте «Свій постріл ти не чуєш»: історія прикордонника Станіслава Білика про Крим, війну та бої на Дніпрі

«Свій постріл ти не чуєш»: історія прикордонника Станіслава Білика про Крим, війну та бої на Дніпрі

Під час окупації півострова у 2014 році прикордонник Станіслав Білик виконував службові обов’язки в Криму. За його спогадами, тоді українським силовикам бракувало чіткого розуміння ситуації та інструкцій щодо подальших кроків. Після подій Майдану політичний контекст залишався вкрай напруженим і невизначеним. Вороже захоплення об’єктів відбувалося раптово. Невідомі особи з’являлися біля військових об’єктів під виглядом громадських активістів, які нібито прагнули надати допомогу, хоча серед них діяли приховані агенти ворожих спецслужб. Передчуваючи загрозу, особовий склад заздалегідь підготувався до можливого штурму: в’їзні ворота надійно укріпили, встановили захисні пастки та заблокували транспорт. Цілодобове патрулювання території унеможливлювало несподіваний напад.

Згодом, після залишення кримської території, військовослужбовець продовжив службу в Скадовську. Там він зустрів своє кохання, створив міцну сім’ю та виховував двох дітлахів. Саме це місто стало місцем, де родина зустріла широкомасштабне вторгнення. У перші ж дні він евакуював дружину на вільну українську територію. Чоловік зізнається, що найбільше панікував, доки вона перетинала річку Дніпро через Херсонський міст. У той момент він вперше в житті закурив цигарку від надмірного хвилювання, а полегшення відчув лише після успішного перетину переправи, усвідомлюючи подальшу особисту відповідальність виключно за власне виживання.

Надалі військовий виконував службові завдання на Миколаївщині та Дніпропетровщині, а згодом знову опинився на Херсонщині. Його підрозділ розташувався на узбережжі Дніпра, контролюючи водну акваторію та захищаючи державні рубежі від можливих спроб прориву диверсійних груп ворога. Окрім того, разом із побратимами вони здійснювали бойові виходи на лівобережжя річки. Для переправ використовувалися прості рибальські човни. Бійцям доводилося долати водну перешкоду з повним бойовим комплектом спорядження, харчами та амуніцією загальною вагою понад 50 кілограмів. Непристосовані для подібних операцій плавзасоби робили ці рейди вкрай небезпечними, а на протилежному березі десант щоразу зустрічав нищівний кулеметний та мінометний вогонь супротивника.

За словами Станіслава Білика, успіх подібних операцій значною мірою спирався на везіння, природний інстинкт самозбереження та миттєву реакцію на загрозу. Жодні сучасні засоби захисту — каски чи бронежилети — не гарантують порятунку від осколків, здатних завдати смертельних поранень. Головне — вчасно розпізнати звук ворожого запуску снаряда та сховатися в укритті. Адже якщо вдалося почути постріл, це вже добра новина, оскільки фатального звуку власного ураження людина зазвичай сприйняти не встигає.

Сьогодні військовий служить в Ізмаїлі на Одещині. Він перевівся сюди заради возз’єднання родини з дружиною, яка також є військовослужбовицею (деякий час вона була змушена звільнитися через турботу про двох неповнолітніх дітей, але згодом повернулася до лав армії). Станіслав не збирається покидати службу, якій присвятив шістнадцять років життя. Він переконаний, що обраний шлях слід пройти до кінця, а спроби шукати долю поза армією у теперішніх реаліях позбавлені сенсу. Головна мрія захисника — якнайшвидша перемога, настання миру та повернення до мирного ритму, адже відкладати справжнє буття на потім неприпустимо.