Від самого початку повномасштабного вторгнення Олексій Тарарака добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Загалом його військова служба тривала 20 місяців — у проміжку від лютого 2022 року до листопада 2023 року. Спочатку його підрозділ виконував завдання на Миколаївському напрямку, де трималася оборона, а пізніше був перекинутий на Авдіївський та інші ділянки фронту на Донбасі. На старті служби Олексій працював оператором дронів, проте на позиціях йому доводилося виконувати найрізноманітніші обов’язки, оскільки в бойових умовах суворе дотримання військової спеціальності практикується не завжди. Ветеран згадує, що довгий час керував безпілотниками, після чого його призначили кулеметником через нагальну потребу виконувати чимало завдань просто на місці. Найбільш жорстокі бої, за його словами, точилися на Авдіївському напрямку. Під час однієї з таких сутичок бійці понад п’ять годин тримали позицію під потужними ворожими обстрілами. У бліндаж, де в цей момент перебував Олексій разом із побратимами, влучив снаряд із ручного протитанкового гранатомета. За словами чоловіка, вони вели бій, навколо все палало і падало, і після прильоту РПГ його відкинуло вибуховою хвилею. На жаль, у тому бою багато воїнів загинули або отримали поранення, проте українські захисники ще тривалий час утримували позиції. Внаслідок вибухової хвилі військовий зазнав контузії, але не полишив позицію та продовжив боротися. Згодом він травмувався вдруге: його привалило колодою, через що лівий бік тіла зверху донизу тривалий час не функціонував. Згодом завдяки регулярним заняттям рухливість вдалося відновити. Нині Олексій усе ще відчуває певні наслідки тих травм, зокрема періодичні судоми та спазми, через які він проходить курс лікування, робить масажі та виконує спеціальні вправи, одночасно прагнучи підтримувати фізичну активність. Після демобілізації ветеран майже пів року провів на самоті, майже не виходячи з помешкання. У цей складний життєвий період на нього обрушилася низка родинних втрат. Навесні 2023 року пішла з життя його бабуся, а в серпні на війні загинув 27-річний племінник. Згодом важкого удару завдала хвороба дружини. Олексій розповідає, що жінка повідомила йому про онкологічне захворювання, і вони боролися за її життя упродовж 16 місяців, проте врятувати її так і не вдалося. Як зазначає чоловік, вистояти та потроху повернутися до нормального життя йому допомагали саме родинне плече та підтримка побратимів, з якими вони підтримували зв’язок під час служби за першої-ліпшої нагоди, через що після повернення додому втрати сприймалися особливо болісно. Згодом ветеран почав потроху відновлювати контакти і знайомитися з іншими колишніми військовими, що й привело його до сфери адаптивного спорту. Разом із бойовими товаришами він почав відвідувати спортивні турніри в різних українських містах. Згодом у ветеранському середовищі було засновано громадську організацію «Ветеран спорту Одеса», керівництво якою нині здійснює Олексій. Організація проводить тренування для всіх охочих — долучитися можуть люди з різноманітними травмами, ампутаціями чи ті, хто пересувається на кріслах колісних, адже тут є заняття для кожного. За словами ветерана, налічується до двадцяти різних спортивних напрямів, серед яких активно розвиваються піклбол, петанк, бочче та стрільба з лука. Для самого Олексія спорт перетворився не просто на метод підтримання форми, а на нагоду знову опинитися в соціумі. Ветеран пояснює, що для нього та для всіх військових після важких травм адаптивний спорт насамперед є інструментом соціальної адаптації, який дозволяє спілкуватися, виходити до людей та знаходити «своїх серед своїх». Наразі Олексій разом зі своєю командою регулярно тренується та відвідує військових у шпиталях на реабілітації, аби презентувати їм можливості адаптивного спорту. На його переконання, головне — це наявність у людини бажання спробувати свої сили. Хтось знаходить себе у петанку, де вже сформувалася чимала команда, хтось обирає піклбол, стрільбу з лука чи гольф, який також є дуже популярним. Напрямок знайдется для кожного залежно від того, чи любить людина спокій, чи активність, головне — мати бажання. У майбутніх планах чоловіка — залучення до занять більшої кількості ветеранів, особливо тих, хто зараз проходить реабілітаційний процес. Крім того, до тренувань запрошують чинних військових, дружин полеглих воїнів та дітей. Команда планує і надалі розвиватися в різних напрямках, щоб охопити якомога більше людей і мати більше ресурсів для допомоги, адже вони раді бачити кожного.
