До початку повномасштабної війни Олена разом із сім’єю проживала на Луганщині. Коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, її старший син Віталій добровільно став до лав Збройних сил України. У 2018 році він підписав контракт із Державною прикордонною службою та служив у першому прикордонному загоні в Маріуполі.
За словами матері, син надзвичайно любив Україну. У його профілі в соціальних мережах були написані рядки: «Мій перший подих — тобі Україно, і останній теж». Рішення вирушити на захист країни давалося важко, але Віталій був самостійною та рішучою людиною. Навіть попри закриті кордони й труднощі з виїздом із Луганщини він дістався Курахового та приєднався до добровольців. Він цінував військову службу, вважав її ключовою частиною свого життя та регулярно продовжував контракти.
Востаннє Олена спілкувалася зі старшим сином телефоном 5 березня 2022 року, коли він заспокоював її та просив не хвилюватися. 17 березня Віталій загинув у Маріуполі внаслідок танкового обстрілу.
Про загибель сина жінка дізналася не одразу. На той момент вона залишалася на Луганщині та доглядала тяжкохворого батька з онкологічним захворюванням. Поїхати до Одеси й почати пошуки інформації вдалося пізніше. Згодом з’ясувалося, що Віталій був похований як невідомий солдат у Дніпрі. Згодом Олена перепоховала сина в Одесі на Західному кладовищі.
Молодший син, Дмитро, до початку військової служби працював вантажником у магазині «АТБ» у Маріуполі. Заохочений прикладом старшого брата, який розповідав про важливість армії, у 2018 році Дмитро також підписав контракт. Обидва брати зустріли повномасштабне вторгнення Росії в Маріуполі.
Дмитро потрапив у російський полон 1 квітня 2022 року. Приблизно в середині квітня він зміг зателефонувати матері. На запитання про його стан він відповів: «Мамо, я в полоні». Це була єдина телефонна розмова, після якої зв’язок більше не відновлювався.
Олена регулярно надсилає синові листи через Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими та Міжнародний комітет Червоного Хреста, проте відповідей досі не отримувала.
Пережити втрату одного сина та невідомість щодо долі іншого було вкрай важко. Через сильний стрес після приїзду до Одеси жінка потрапила до лікарні та тривалий час не могла стримати сліз.
Сьогодні Олені допомагають люди, які також чекають на повернення рідних або розшукують зниклих безвісти. Разом вони відвідують зустрічі в Координаційному штабі в Києві та беруть участь в акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. У дні державних свят, зокрема на День Незалежності України, Олена долучалася до подібних акцій навіть за кордоном, у Туреччині.
Олена Шеменєва наголошує, що за кожним іменем ховається людська доля, на яку чекають рідні: «Це ж люди, наші сини, доньки. Як же про них можна забувати? Ну, як? Вони ж за нашу Вітчизну віддають життя. Як мій син Віталік. Або як мій Дімочка, який у полоні знаходиться. Ну, як про них? І так же в кожній сім’ї донька, син, який знаходиться у полоні або безвісти зник. Як же про них можна забути?»
