До початку повномасштабної російської агресії Олена Кошелєва мешкала разом зі своїм чоловіком Юрієм та дітьми в атмосфері взаєморозуміння, мрій та постійної підтримки. Коли ситуація різко змінилася через вторгнення, Юрія призвали до війська. Вже за сім днів після цього молодший син Андрій заявив про своє рішення приєднатися до лав захисників добровільно, пояснивши це небажанням залишати батька наодинці.
Знайомство майбутнього подружжя відбулося у часи, коли жінка трудилася на поштовому відділенні в Гидеримі замість операторів — звідти походив Юрій. Він з’явився там для оплати послуг електромережі, а наступного дня приніс свій армійський фотоальбом. Вже за тиждень закохані офіційно зареєстрували шлюб, що стало прикладом глибокого почуття з першого погляду.
За спогадами дружини, Юрій вирізнявся врівноваженістю та турботливістю щодо дітей, уникаючи підвищеного тону — часом для порозуміння вистачало єдиного погляду. Окрім того, він захоплювався кулінарією, готуючи фірмові шашлики як у мирний час, так і перебуваючи на передовій, аби порадувати побратимів смачною їжею при першій-ліпшій нагоді.
Андрія мати пам’ятає як спокійного і життєрадісного хлопця, який завжди прагнув допомогти іншим, часто долаючи власні труднощі самотужки. Серед його захоплень були машини та техніка, а згодом він працював у морській сфері. Мати й донині пригадує його першу поїздку за кермом родинного автомобіля «Жигулі» до бабусі, після якої він натхненно пропонував влаштувати спільну поїздку і для неї.
Дізнавшись про намір сина піти на фронт добровольцем, Олена намагалася переконати його відмовитися, нагадуючи про власний дім, роботу та родину, а також сподіваючись на його повернення до морських рейсів. Проте юнак виявився непохитним у своєму рішенні захищати власних дітей, наслідуючи приклад батька. Згодом на захист країни став і старший син Сергій попри заперечення матері.
У період служби чоловік із синами постійно виходили на зв’язок телефоном, намагаючись щодня надсилати звістки чи смайлики заради спокою матері. Юрій намагався приховувати справжній стан справ на передовій, запевняючи дружину у власній безпеці та відсутності приводу для занепокоєння, хоча згодом усю правду Олені відкрив Сергій.
У липні 2023 року жінка отримала трагічну звістку про загибель Андрія від старшого сина Сергія, який попросив її збирати речі та їхати додому. Спершу вона не повірила новині, ані чоловік, ані телефон сина не відповідали. Згодом Юрій підняв слухавку й підтвердив горе, повідомивши про поїздку на Черкащину для евакуації тіла полеглого сина. Як згадувала жінка, під час їхнього останнього спілкування Андрій мріяв про омріяну зустріч із матір’ю, якій так і не судилося відбутися.
Втративши сина, Олена разом із Юрієм намагалися триматися разом. Жінка вирушила до Польщі, де здобував освіту Ростік і де вона знайшла роботу, при цьому не припиняючи постійного спілкування з чоловіком. Для Юрія смерть Андрія стала непосильним ударом: попри військові обов’язки, він щодня навідувався на синову могилу, звідки телефонував дружині, а вдома давав волю сльозам.
Олена неодноразово благала чоловіка залишити службу, особливо під час його переведення на саму передову, навіть пропонуючи залишити частину. Проте Юрій рішуче відмовився, керуючись міркуваннями збереження честі роду перед синами та онуками, щиро вірячи у майбутню перемогу. Проте через півтора року після втрати Андрія жінка втратила і його.
Нині жителька Подільська щодня навідує Алею слави, де встановлені світлини її найдорожчих людей, приходячи туди вранці чи ввечері. Вона щиро зізнається, що відчуває безмежну порожнечу й невимовний біль, втративши своїх найрідніших «крил», хоч і має поруч інших дітей та онуків. Біля портретів жінка ділиться подіями свого дня, вітається зранку та відчуває їхню присутність у снах із запевненнями у тому, що все буде добре.
Щонеділі Олена традиційно відвідує могили чоловіка та сина, приносячи квіти та презенти, а іноді ділиться квітами з іншими відвідувачами кладовища. Вона найбільше жалкує про те, що не встигла висловити всю свою любов та обійняти рідних на прощання. Також вона відвідує міський музей «Наші Герої» у Подільську, де в колишньому навчальному приміщенні Андрія створено «Клас янголів», а в музейному «Бліндажі» зберігаються речі Юрія — спальник, рюкзак, шоломи та фляги полеглих захисників. Жінка прагне, щоб суспільство шанувало пам’ять героїв та знало про цей музей.
Попри нестерпний біль утрати, вона пишається своїми чоловіками, які мріяли про вільну Україну. Сьогодні головним джерелом сил і натхнення для Олени залишаються діти та онуки — Сергій, Ростік і малеча, заради яких вона продовжує жити й триматися. Іншим родинам, що спізнали подібного горя, вона радить вічно зберігати пам’ять і не дозволяти забувати тих, хто віддав життя.
