Роман “Дванадцять обручів” Андрухович створив у 2001–2002 роках. Події твору відбуваються наприкінці 90-х: група інтелектуалів опиняється в ізольованому карпатському пансіонаті, а їхня подорож перетворюється на майже детективну історію зі зникненням одного з героїв. Зоя Казанжі зазначила, що важливо читати цей текст з розумінням часу його написання. Андрухович підкреслює, що багато аспектів того періоду залишаються актуальними й сьогодні, що стало причиною перевидання роману, запланованого на кінець 2025 року у видавництві Vivat. Він зазначив, що спочатку це “прощання” було м’яким, але згодом переросло в відкрите силове протистояння, оскільки українці на шляху до незалежності досягали успіху. На запитання, чи вважає Андрухович, що повномасштабна війна допомогла українцям усвідомити свою окремішність, він відповів, що не ставив би воза поперед коня. Під час розмови також обговорювали “хаотичність” українського суспільства, яку часто сприймають як слабкість. Андрухович пропонує іншу інтерпретацію: ця модель сформувалася історично через недовіру до держави як інституції, що, на його думку, стала однією з передумов стійкості суспільства під час війни. Він також розповів, що робота над романом припала на період політичної турбулентності початку 2000-х, зокрема подій навколо зникнення Георгія Гонгадзе та акції “Україна без Кучми”. Письменник тимчасово відклав роман і повернувся до нього лише наприкінці 2001 року, заперечуючи, що текст є депресивним. Питання іронії в умовах травматичного досвіду стало окремою темою розмови. Він вважає, що іронія не потребує дозволу і може бути способом протидії надмірному пафосу. Один із ключових сюжетних шарів роману — образ поета Богдана-Ігоря Антонича. Андрухович сміливо переосмислив постать улюбленого поета, що викликало резонанс після виходу книжки: частина критиків закидала автору “літературну провокацію”, тоді як інші наполягали на праві письменника на творчу свободу. Андрухович підкреслює, що йдеться не про біографічну реконструкцію. Під час бесіди в Одесі автор зазначив, що свідомо створив альтернативний образ Антонича — більш експресивний і провокативний, ніж той, що постає зі спогадів сучасників. Він вважає, що сьогоднішній досвід війни вже породив велику кількість текстів, але переважно коротких форм: есеїв, щоденників, поезії. На його думку, такий текст має постати зі зіткнення різних перспектив і досвідів. Говорячи про ідентичність, Андрухович визначає літературу як процес взаємного самопізнання автора і читача. Під час заходу він прочитав кілька поезій та відповів на питання аудиторії. Замість традиційного закінчення вечора учасники бесіди влаштували гадання на перевиданій книзі. Відповіддю на питання про те, коли зникнуть північні сусіди українців, став четвертий рядок 15-ї сторінки: “Останнє літо, остання осінь”.
