На початку повномасштабного вторгнення, у 21 рік, Іван добровільно прийшов до військкомату. Спочатку служив у ТрО, згодом — на передовій. Після боїв на Миколаївщині та Херсонщині його підрозділ перекинули до Авдіївки. Зиму 2023 року під Авдіївкою Іван пам’ятає як безперервні штурми. Серед атакувальників були й колишні бійці ПВК “Вагнер”. Двох із них, каже, він узяв у полон особисто. Він переконаний: Авдіївку росіяни взяли чисельністю. Після Авдіївки підрозділ Івана перекинули на Мирноград, згодом — на Костянтинівку. Під час одного із завдань він із побратимом знову взяли в полон російських військових. А невдовзі самі потрапили в засідку: Спочатку полонених утримували в районі Бахмута. Івана повели на допит першим. Каже: у підвалі побачив тіла трьох убитих українських військових. За його словами, чоловіки були середнього віку, застрелені в голову. Під час допиту його намагалися залякати і змусити надати інформацію. Згодом українських військових перевели на так звану “базу Ахмата”, відому серед полонених жорстоким поводженням. Іван каже, що одним із методів допиту було застосування електричного струму. Після цього були Донецька та Луганська комендатури, згодом — Луганське СІЗО. У камері, розрахованій на 12 людей, утримували до 36. Їжі та води майже не давали. У таких умовах полонені перебували близько місяця. Потім — етапування до колонії. Везли влітку, під затягнутим тентом. У спеку, без повітря, дорогу витримували не всі. Дехто втрачав свідомість, згадує чоловік. Так Іван опинився у колонії №38 в місті Свердловськ. У колонії №38 у Свердловську Іван працював на промзоні — виготовляв труни для російських військових. Перший період у Свердловську, каже, був відносно терпимим. Він пробув там до Нового року. Знущань майже не було. Місцеві ув’язнені розповідали: діє негласне правило — військовополонених не чіпати. Але після переведення до Башкортостану все змінилося. Новоприбулих проводили через так званий “коридор“ спецпризначенців, які били всім, що було під рукою: Після цього, за словами Ахіллеса, почалися щоденні приниження. Полонених били, змушували стояти до 16 годин на день, співати російські пісні. Іван каже, що до нього ставилися жорсткіше. За його словами, російські спецслужби вийшли на матір, яка досі перебуває на окупованій території. До неї приходили додому, розповідали про сина, намагалися тиснути психологічно — і на неї, і на нього через це. Іван каже, що намагався витримувати побиття. Але один із допитів, який тривав близько восьми годин, став найжорсткішим. Після нього, згадує, не вірили, що він виживе. За словами Івана, особливу жорстокість проявляли через його дописи в соцмережах — зокрема вірші про Степана Бандеру та публікації “Правого сектора” і “Азову”. На допитах вимагали зізнання у вбивствах, насильстві та мародерстві. Він згадує, що його били безперервно, застосовували електрошокери, дубинки, молотки. Коли зрозуміли, що зізнання не буде, вдалися до інших методів: Зрештою під тортурами Іван підписав документи, не читаючи. Його “засудили” до трьох довічних строків. Після “вироку” Іван каже, що вже нічого не чекав. Змирився з думкою, що залишиться там назавжди. Коли його викликали на обмін, спершу не повірив. У камері він був наймолодшим. Забрали його одного — перевели в окрему камеру і перестали бити: Побої поступово загоїлися. Каже, кілька днів після допиту він взагалі не міг стати на ноги. Коли автобус із полоненими перетнув кордон України, хлопці спершу не повірили. А потім почали співати “Червону калину”. Отримавши телефон, Іван одразу набрав батька — єдиний номер, який пам’ятав напам’ять. Після повернення Іван намагався допомагати родинам тих, чиї рідні залишаються в полоні. Розповідав матерям про синів, підтримував, чим міг. Каже, розуміє: тоді йому пощастило — під час того обміну міняли молодших. Але в російських колоніях досі залишаються українські військові різного віку, важкохворі, поранені, а також цивільні чоловіки й жінки. Обмін полоненими у форматі 1000 на 1000 ухвалили під час переговорів представників України та Росії у Стамбулі 16 травня. Міністр оборони України Рустем Умєров заявив, що Україна узгоджує покроковий план реалізації обміну полоненими у форматі “1000 на 1000”. Ця зустріч між Україною та РФ була першою за три роки, і, як зазначав президент Володимир Зеленський, домовленість про великий обмін стала однією із небагатьох реальних результатів російсько-української зустрічі в Туреччині. Сама пропозиція провести цей обмін, як повідомив телеканал CNN із посиланням на одного з неназваних турецьких посадовців, йшла від Туреччини. Зеленський на брифінгу 19 травня заявив журналістам, що формат обміну “1000 на 1000” стосується військовополонених. За даними ініціативи “Цивільні в полоні”, Росія наразі утримує близько 18 тисяч цивільних громадян України. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року Україна провела 61 обмін полоненими. Загалом вдалося повернути додому 4 552 людини — воїнів та цивільних. Проте точна кількість разів, коли списки передавалися Туреччині, не розголошується у відкритих джерелах. Останній обмін відбувся 6 травня за посередництва Об’єднаних Арабських Еміратів. Тоді додому повернулися 205 українських військових.