На центральному цвинтарі села Усатове (Одеський район), розташованому на висоті приблизно 70 метрів над рівнем моря, зосереджений цілий комплекс археологічних пам’яток різних епох. Поруч із давніми козацькими похованнями підноситься найбільший курган усатівської культури. Перші згадки про поселення на цій території датовані 1916 роком, тоді як масштабні дослідження місцевих курганів і кам’яних хрестів на початку 1990-х років розпочав провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України Ігор Сапожников. За словами археолога, цей усатівський могильник віком близько п’яти тисячоліть є вкрай відомим в літературі; він належить до неоліту та перегукується з пізніми етапами трипільської культури, чиї елементи тут присутні. Головний курган ніколи не розкопували, ба більше, у 1997 році його насип дещо досипали зверху, бо раніше він був нижчим.
Південніше головного об’єкта дослідники фіксували ще кілька менших курганів усатівської культури, які у 1980-х роках вивчав археолог Петренко. Вони розміщувалися межи могилами, проте нині від них не лишилося жодних слідів, а відомості про їхнє розташування збереглися лише на старовинних картах. У 1900-х роках той самий дослідник обстежив кілька усатівських поховань поблизу села Олександрівка, що за 25 кілометрів від Усатівського цвинтаря. Одне з них містилося в просторій ямі, перекритій кам’яною брилою вагою понад тонну. Всередині знайшли людські рештки, мідні вироби, різноманітні глечики й намисто. Як зазначав Сапожников, на цей комплекс витратили колосальні зусилля: окрім важкої плити, там виявили п’ять чи шість шарів кам’яної вимостки, через що під час розрівнювання бульдозером техніка ламалася постійно. На думку науковця, ці знахідки свідчать про глибокі традиції видобутку та обробки каменю в сучасному Одеському районі. Згодом місцевий вапняк почали використовувати й козаки, які сформували свій некрополь довкола наявного кургану.
На схилах Хаджибейського лиману, в балках Усатового та Нерубайського, поклади вапняку сягають товщини 20 метрів. Камінь добували як поверхневим методом, так і під землею, а масові розробки розгорнулися у 1792–1794 роках під час долучення козацтва до розбудови Одеси. Для створення надгробків каменярі вибирали щільнішу породу. Хрести білили, інколи додаючи до вапна синьку. На Усатівському кладовищі збереглися лапчасті хрести, масивні стели та різьблені надгробки. Таке розмаїття форм Сапожников пояснює великою кількістю місцевих майстрів. За аналогією з козацькими традиціями Запорожжя, де кожен міг встановити хрест із пам’ятними написами про родину й витрати, тут також склалася традиція створення чи не безлічі типів хрестів замість кількох стандартних.
Серед густої трави та сучасних могил дослідники разом із журналістами виявили масивну кам’яну плиту із зображенням Голгофи, списа та губки (сучасні козаки побачили в цьому шаблю). Археолог пояснив, що такий велетенський пам’ятник було надзвичайно важко випиляти під землею в темряві та витягнути на поверхню, що робило подібні вироби дуже коштовними. Окрім того, на некрополі виявили надгробки нетипової форми — плити й хрести із квадратними отворами, призначення яких науковець чітко пояснити не зміг, зазначивши, що бачить подібне уперше попри консультації під час реставрації ще у 1996 році (імовірно, раніше вище знаходився хрест). Раніше тут траплялися й круглі надгробки з вирізьбленими всередині наскрізними хрестами, проте під час поточного візиту їх знайти не вдалося (подібні пам’ятники відомі також у Первомайську на Миколаївщині).
У 1996 році представники громадських організацій та козацького руху облаштували на цвинтарі охоронну зону: найдавніші та найрідкісніші хрести перенесли ближче до кургану, встановили дерев’яний хрест і відокремили територію стовпами від нових поховань, проводячи тут пам’ятні зустрічі та збори. Сьогодні ці межі фактично розмиті, нові могили виникають біля самого кургану, а частина старовинних надгробків залишилася поза межами виокремленої території, причому деякі хрести лежать на землі поруч із уламками плит. Окрім нових поховань, загрозою є і пожежі: займання сухостою здатне призвести до руйнування вапняку. Тому Сапожников наголошує на необхідності чітко окреслити ареал та повністю закрити поховання.
Усатівське кладовище залишається чинним і на відміну від Куяльницького не має статусу пам’ятки культурної спадщини, а на вході немає жодної інформації про історію некрополя та кургани. Об’єкт перебуває на балансі Усатівської сільської ради під наглядом наглядача. Як розповів сільський голова Юрій Маковейчук, громада підготувала проєкт розширення цвинтаря, аби нові поховання не зачіпали козацьку ділянку. Водночас розвиток туризму ускладнюється властивостями ракушняку, який від опадів має властивість руйнуватись попри минулі спроби реставрації.
На противагу цьому, на схилі Шкодової гори поблизу Хаджибейської дороги в Одесі розташоване Куяльницьке кладовище площею 0,16 гектара. Там налічується близько 500 поховань, із яких приблизно 200 мають кам’яні хрести. На відміну від Усатівського, цей некрополь закритий для нових поховань і має статус пам’ятки історії місцевого значення, а за його територією доглядають волонтери та громадські організації. Сапожников зауважує парадокс: найменше кладовище з найменшою кількістю хрестів охороняють, тоді як найбільше залишається без належної уваги. На Куяльнику переважають лапчасті хрести початку XIX століття. Проте один із хрестів у центрі некрополя над дитячою могилою може бути значно давнішим. Перший дослідник Роман Шувалов датував його 1791 роком, хоча під час експедицій 1994–1995 років Сапожников засумнівався в розчитці третьої цифри після зрізання шару вапна та припустив дату 1771 рік, пов’язуючи її з перебуванням запорожців у регіоні у другій половині XVIII століття. Водночас науковець підкреслює, що наявних даних недостатньо задля твердження про пізніше походження Усатівського кладовища порівняно з Куяльницьким.
На інформаційному камені біля входу вказано, що це «Цвинтар сотниківської Січі», заснований «запорожцями нерубаями». Обидва твердження Сапожников вважає хибними: перша назва виникла через поширеність прізвищ Сотник і Сотніченко серед мешканців Куяльницьких хуторів, а друга — через перекази про купця Нерибальченка, родина якого мешкала тут до кінця XIX століття і займалася торгівлею, а не рибальством. Історик зазначає, що для історичної справедливості цю табличку варто зняти або пояснити. Землі місцевих каменярів належали до Одеси, а їхні жителі мали статус міщан, що дозволило частині козаків залишитися на рідних землях замість переселення на Кубань.
Із приблизно 200 хрестів некрополя написи збереглися лише на 32. Громадська організація «Піксельовані реальності» обстежила та оцифрувала ці надгробки, створивши «Каталог хрестів Куяльника» (1791–1902 роки) за допомогою тривимірного моделювання для Музею української Перемоги. У квітні 2021 року об’єкт внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, проте охоронний договір міськрада Одеси уклала лише 16 жовтня 2025 року після втручання Суворовської окружної прокуратури, взявши на себе зобов’язання з охорони та ремонту.
Вапняк Хаджибейського лиману місцеві жителі застосовували не лише для будівництва міста чи надгробків, а й для облаштування печерних жител в Усатовому та на Жеваховій горі. У XVIII–XX століттях люди жили у висічених у скелі приміщеннях, де назовні виходила лише одна стіна фасаду. Усередині стіни білили, ділили простір на кімнати, ставили печі, а згодом провели електрику; там було сухо, влітку прохолодно, а взимку тепло. Нині поряд із цими помешканнями з’явилася сучасна забудова, а в деяких приватних дворах залишилися підземні ходи та залишки скельних кімнат. Окремі стародавні оселі стоять відкритими та покинутими, потерпаючи від сміття й вандалізму на тлі впливу війни та новобудов.
Ще одним осередком козацької культури на заході Хаджибейського лиману є село Нерубайське, що виникло до 1794 року. Воно має чотири кладовища: центральне, східне, північне та невелике на лівому березі балки. На північному некрополі збереглися унікальні хрестоподібні пам’ятники на спеціальних підставках із вирізьбленими хрестами з обох боків, аналогів яким Сапожников не зустрічав. Зокрема, на одній стелі викарбувані чотири єрусалимські хрести, а поруч наявні круглі та квадратні надгробки. На думку археолога, поєднання запорізьких традицій, доступності ракушняку та майстерності каменярів породило неповторну меморіальну архітектуру регіону.
Північне кладовище Нерубайського збереглося краще за Усатівське: там працює наглядач, а трава скошена. Як розповів Нерубайський сільський голова Олег Мишаглі, громада підняла близько 80% повалених хрестів та підтримує порядок. Два з чотирьох цвинтарів є сімейними (біля масиву Наті) та пов’язані з історією великої козацької родини, яка ховала там рідних. Громада розробила туристичний маршрут (музей катакомб, ранчо, шкільний музей та козацькі некрополі), реалізацію якого тимчасово зупинила війна. Після її завершення сільрада планує остаточно завершити проєкт та звернутися щодо надання кладовищам статусу культурної спадщини.