Едуард Колесниченко дізнався про аварію на ЧАЕС 26 квітня, коли перебував на курсах підвищення кваліфікації разом із колегами з різних республік Радянського Союзу. Про вибух повідомили через військове керівництво навчального закладу.
Після повернення додому він ще кілька місяців працював у звичному режимі. Згодом сформували зведений загін для роботи в зоні відчуження, до якого відбирали найбільш підготовлених фахівців.
Підготовка до відрядження тривала близько місяця. Вона охоплювала не лише технічні інструктажі, а й психологічну підготовку. Як згадував ліквідатор, у родині майбутню поїздку сприйняли по-різному, але загалом поставилися до неї як до службового обов’язку.
У зоні відчуження загін працював із 3 жовтня до 10 листопада 1986 року і весь цей час не залишав її території. За словами Едуарда Колесниченка, перші враження були психологічно важкими: безлюддя, відсутність життя та звичних звуків створювали відчуття повної ізоляції.
Сильне враження справляли й покинуті території. Сади стояли зі стиглими фруктами, однак їх не можна було ані збирати, ані навіть торкатися через радіаційне забруднення. Пересування містом також мало обмеження: безпечні маршрути позначали спеціальними прапорцями, бо в низинах і калюжах накопичувався підвищений рівень радіації.
Основним завданням загону було забезпечення протипожежної безпеки, але фактично обсяг робіт був значно ширшим. Ліквідатори гасили торф’яні пожежі, особливо небезпечні через підземне горіння та складність виявлення осередків, а також контролювали ситуацію на території станції й прилеглих об’єктах.
Паралельно тривали роботи з відновлення першого енергоблоку, що мало критичне значення для енергосистеми. Як зазначав ліквідатор, усе відбувалося в умовах підвищеного ризику, адже будь-яка помилка могла спричинити нові аварії або масштабні пожежі.
Роботу ускладнювали дефіцит запчастин і швидке зношення техніки під впливом радіації. Через це фахівцям доводилося ремонтувати машини буквально з підручних засобів: складати одну робочу одиницю з кількох несправних і проводити їхню дезактивацію.
Едуард Колесниченко наголошував, що найбільшу небезпеку для здоров’я становив не лише рівень випромінювання, а й радіоактивний пил, який міг потрапляти в організм. Саме тому ліквідатори користувалися спеціальними пов’язками, що затримували забруднені частинки.
Після кожного робочого дня була обов’язкова санітарна обробка: душ, дезінфекція та повна зміна одягу. Крім цього, кожен ліквідатор мав індивідуальний дозиметр-накопичувач, який давав змогу контролювати отриману дозу радіації.
Допустимий рівень опромінення суворо обмежували: не більше 20 рентген. Після цього людину відсторонювали від роботи в зоні.
Ліквідатори жили безпосередньо в Чорнобилі, щоб не витрачати час на переїзди та бути якомога ближче до місця роботи, розповів Колесниченко. Попри складні умови, харчування організували на достатньому рівні, що допомагало підтримувати сили після виснажливих змін.
Робочі дні були настільки напруженими, що після зміни більшість ліквідаторів одразу йшла відпочивати, аби відновитися до наступного дня, додав чоловік.
Після повернення додому багато ліквідаторів зіткнулися з проблемами зі здоров’ям. За словами Едуарда Колесниченка, найчастіше йшлося про захворювання щитоподібної залози, нирок, серцево-судинної системи, а також онкологічні хвороби.
Окремою темою залишалася секретність. Офіційно вивозити фотографії із зони не рекомендували, однак частина ліквідаторів усе ж зберегла ці свідчення, попри заборони.