Дешевий імпорт, передусім із Польщі, настільки посилював конкуренцію, що українським виробникам ставало дедалі важче втримувати свої позиції. Навіть попри окремі короткострокові зміни, зокрема незначне зменшення імпорту на початку року, загальна тенденція не змінювалася. Іноземні, особливо європейські, сири дедалі активніше займали місце на українських полицях, а польські компанії завдяки дешевшим ресурсам і великим масштабам виробництва фактично задавали нові умови конкуренції на ринку України.
За даними профільної спілки, у 2025 році імпорт сиру в Україні збільшився на 13% і досяг майже 33 тисяч тонн. На цьому тлі уряд розглядав можливість підвищити компенсацію в межах програми “Національний кешбек” для сирів українського виробництва з 10 до 20%. Очікувалося, що такий крок стане додатковим стимулом для покупців обирати вітчизняний продукт, особливо тоді, коли саме цінова різниця часто впливала на рішення.
На рівні державної політики також обговорювали підтримку окремих товарних категорій за більш гнучким принципом. Йшлося про посилення стимулювання саме в тих сегментах, де імпортний тиск був найвідчутнішим, зокрема серед твердих сирів. Такий підхід міг би частково вирівняти умови конкуренції без прямого втручання в ринок, але для цього були потрібні чітка стратегія та політична воля.
Доктор економічних наук, професор і завідувач кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин ОНУ імені Мечникова Сергій Якубовський зазначив, що становище справді виглядало загрозливим для українських виробників. За його словами, статистика свідчила: якщо нинішня тенденція збережеться, то вже у 2026 році частка імпортного сиру може перевищити частку українського виробництва.
Економіст підкреслив, що проблема стосувалася не лише самого сиру, а всього виробничого ланцюга — від молочного господарства до переробки. В умовах війни, перебоїв з електроенергією та складної економічної ситуації українські підприємства опинялися в суттєво гірших умовах, ніж їхні європейські конкуренти.
Скептично він оцінив і перспективу компенсувати втрати на внутрішньому ринку завдяки експорту. За його словами, навіть у разі виходу на ринки сусідніх країн українські виробники стикалися б із бар’єрами, митами та вищими кредитними ставками.
На його думку, одним із можливих рішень могла б бути система імпортних квот, подібна до тієї, яку Європейський Союз застосовував щодо українських товарів.
На регіональному рівні, зокрема на Одещині, ситуація була ще складнішою. У регіоні працювала велика кількість крафтових і середніх сироварень, для яких конкуренція з імпортом поєднувалася з іншими проблемами — логістичними труднощами, подорожчанням сировини та нестабільним попитом.
Попри це саме такі виробники часто робили ставку на якість та унікальність. Вони шукали власну нішу там, де масовий імпорт не міг повністю витіснити місцевий продукт. Одеські сироварні розширювали асортимент, розвивали прямі продажі, взаємодіяли з локальними спільнотами та формували свою аудиторію.
Власник шапської ферми Ростислав Зіновський підтвердив, що тиск з боку імпорту відчувався безпосередньо. За його словами, особливо помітним він ставав у періоди низьких цін на молоко, коли імпортний сир ставав для споживача ще доступнішим.
Водночас виробники наголошували, що не збираються змагатися лише ціною. Їхня стратегія ґрунтувалася насамперед на якості продукції.
Засновник сироварні “Органічна ферма Ліхтенфельд” Олександр Доброжанський розповів, що одним із головних викликів для нього став дефіцит сировини. Після початку повномасштабного вторгнення значна частина селян виїхала або скоротила свої господарства.
Водночас, за його словами, попит на крафтову продукцію залишався стабільно високим і навіть перевищував виробничі можливості. Він також підкреслив, що змагатися з імпортом можливо, але така конкуренція має будуватися на якості та довірі споживача.
Український ринок сиру опинився на переломному етапі. Від реакції держави, виробників і споживачів на зростання імпорту залежало не тільки співвідношення ринкових часток, а й майбутнє всієї галузі.
З одного боку ринок стикався з дешевим імпортом і жорсткою конкуренцією, з іншого — з локальними виробниками, які робили ставку на якість, унікальність і прямий контакт із покупцем. За таких умов саме вибір споживача ставав вирішальним.
Саме від нього залежало, чи зможуть українські сировари зберегти й розвивати свою справу, вкладати кошти у виробництво та залишатися повноцінними гравцями на власному ринку.