Інна покинула Олешки значно раніше, розраховуючи відлучитися з дому буквально на кілька тижнів, тому захопила з собою лише один дорожній мішок. Тим часом її матір Надія вирішила лишитися разом із чоловіком, котрий категорично відмовлявся покидати рідну домівку, про що згадує донька. Батько Інни пішов із життя приблизно за рік до їхнього довгоочікуваного побачення. Після підриву Каховської греблі та масштабного затоплення осель він активно допомагав вивозити людей на човнах. За припущеннями Інни, саме тоді чоловік підхопив небезпечну недугу, через яку згодом занедужав і помер у власній стінах. Жінка зазначає, що в Олешках і досі залишаються мирні мешканці, серед яких є і неповнолітні діти.
«Ті земляки, яким вдалося виїхати, підтримували з нами певний зв’язок і володіли інформацією. Ми заздалегідь попереджали їх про підготовку евакуації, проте люди дуже боялися. Навіть коли з’явилася звістка про те, що з Анапи планують здійснювати перельоти через Білорусь, вони перелякалися остаточно», — ділиться Інна.
За словами доньки, за роки окупації матір помітно постаріла і виглядала виснаженою від перенесених випробувань. «Мої почуття неможливо описати словами, самі сльозинки. Адже ми не бачилися цілих п’ять років. Усе налагодиться, єдина прикрість — батько так цього й не застав, звісно. Не дочекався батька», — говорить Інна.
Зі свого боку, Надія розповіла, що останнім часом існування в захоплених Олешках ставало нестерпним. За її свідченнями, гуманітарну підтримку практично не завозили, а через заблоковані шляхи до населеного пункту не надходило продовольство. «Ми рятувалися тим, що обробляли город, мали якісь невеликі запаси. Борошно теж трохи зберігалося, а решта людей просто голодували. Дослівно голодували, і це жахливо», — пригадує жінка.
Незважаючи на весь перенесений біль і труднощі, Інна безмежно щаслива, що мамі вдалося вирватися з окупації та вони нарешті обнялися.