Рішення приєднатися до лав українських захисників Сергій Шелковников прийняв з власної ініціативи, незважаючи на наявність медичних протипоказань та законну відстрочку. Як розповіла його сестра Ольга Анкудінова, близькі намагалися відрадити чоловіка від цього кроку, проте він проявив твердість намірів. Зокрема, вона зазначала, що попри певні проблеми зі здоров’ям і наявне право не служити, він хотів наслідувати приклад свого батька.
Після призову Сергій опинився у складі 17-го прикордонного загону. Спочатку виконував обов’язки водія, згодом пройшов спеціалізовану підготовку та став водієм-снайпером. Певний період часу він ніс службу на Зміїному острові. За словами Ольги, його визнали одним із найвправніших снайперів підрозділу за рішенням президента. На Зміїному військовослужбовці перебували близько двох-трьох місяців, після чого острів опинився в окупації вже після їхнього від’їзду.
Зустріч повномасштабного нападу застала чоловіка на білоруському кордоні. Звідти він підтримував телефонний зв’язок із рідними та ділився деталями обстановки. Сім’я надзвичайно хвилювалася та намагалася постійно бути на зв’язку. Сестра згадує ті жахливі речі, про які він розповідав, зазначаючи, що досі важко усвідомлювати реальність подій XXI століття, адже він відчував страх і не був певен, чи вдасться йому вижити.
Згодом Сергій повернувся з прикордонної сцени та деякий час служив разом із бойовими побратимами в межах Ізмаїла. Пізніше підрозділ передислокували на Донецький напрямок. Там умови були вкрай важкими: бійці ховалися у підвалах, відкривали консервні банки за допомогою іржавих цвяхів. Рідні порівнювали власний комфорт у теплих ліжках з виживанням хлопців на фронті. На щастя, з Донеччини військовий повернувся живим.
Після цього етапу боєць повернувся на Одещину, де приблизно пів року виконував службові обов’язки в Ізмаїльському районі. Згодом надійшло повідомлення про переведення на Луганський напрямок. Родичі знову намагалися переконати його відмовитися через погані передчуття. Сестра пригадує свій жартівливий докір про те, що «приб’є» його, якщо він не повернеться, нащо він відповів фразою, що стала останньою почутою наживо: «Не знайшлося ще такої кулі, яка проб’є Болтика». Дівчина зауважила, що вони тоді посміялися.
Четвертого жовтня 2023 року військовослужбовець разом з іншими бійцями виїхав на бойове завдання на Луганщину, в населений пункт Макіївка. До десятого жовтня він виходив на зв’язок, після чого попередив про тимчасову відсутність зв’язку на кілька днів. Тринадцятого жовтня тривога рідних посилилася, а вже чотирнадцятого числа надійшла сумна звістка від його побратима про загибель Сергія. Дівчина згадує свій шок і неможливість повірити у те, що відбувається.
За розповіддю побратима, позиції українських військових зазнали інтенсивного обстрілу з танків та FPV-дронів. Один із танкових снарядів влучив прямо в окоп бійця, поранивши йому ногу. Товариш по службі намагався надати допомогу, зробивши знеболювальний укол для можливої евакуації. Оскільки поруч був інший поранений із пробитими легенею, стан якого здавався критичнішим, побратим переключився на нього, кожні п’ять-десять хвилин перегукуючись із Сергієм. Спершу той відповідав, а згодом затих; товариш вирішив, що боєць заснув від дії ліків.
Офіційний медичний висновок підтвердив, що дрібні уламки поцілили в живіт і спричинили фатальний розрив внутрішніх органів. Тіла рідним не показали, опізнання відбулося за фотографіями. Родичі впізнали загиблого за обручкою на пальці (він був єдиним одруженим серед загиблих), а також за одягом: берцями, штанами та кофтою.
Після трагедії родині передали особисті речі військового: посічений осколками рюкзак, жетон, форму та берці. Частину речей залишили вдома як пам’ять, а іншу передали до музейної експозиції, присвяченій полеглим захисникам. Ольга підкреслила важливість збереження цих речей як єдиного фізичного зв’язку з братом. Крім того, на честь Сергія встановили меморіальну дошку у загальноосвітній школі №3, де він здобував освіту. На церемонію відкриття завітали рідні, друзі, колишні однокласники та однокурсники.
Сім’я прагне, щоб пам’ять про нього жила. Сестра зазначає, що побратими та знайомі згадують його виключно теплими словами, адже він був чудовою людиною. Навіть тепер вона приїздить на цвинтар і спілкується з ним, вірячи, що він її чує.
