За даними ЮНІСЕФ, від початку повномасштабної війни в Україні постраждали понад 3 200 дітей. Станом на початок 2026 року майже 2,6 мільйона дітей залишаються переміщеними: 791 тисяча — всередині країни, майже 1,8 мільйона — за кордоном.Кризова психологиня ГО “Спільно ЮА” Юлія Стрельцова каже: досвід війни впливає на кожну дитину по-різному, але безслідно не минає ні для кого.Через постійні обстріли та повітряні тривоги діти перебувають у хронічній напрузі. За словами психологині, в Україні фіксують високий рівень посттравматичного стресового розладу, депресивних і тривожних станів серед дітей, і ці показники зростають щороку. Єлісею чотири роки. Він живе в Одесі разом з батьками. За кордон родина не виїжджала. На запитання, що таке війна, хлопчик відповідає:Мати хлопчика Анастасія розповідає: кардинальних змін у поведінці сина не помітила. Але був випадок, який запам’ятався надовго. Під час сильних вибухів у попередній квартирі розбилося скло. Після цього хлопчик боявся сидіти біля вікна.Під час тривоги родина намагається відволікати дитину. Єлісей бере свій складний стільчик і попереджає всіх: “Переходьте в укриття”.Анастасія каже: син вже знає, що таке протез. Коли бачить новини або військових із пораненнями, ставить запитання. Якщо ламається іграшка, каже: “О, треба їй зробити протез”.Володимир та Ірина Бессарабови — переселенці з Покровська. Родина має чотирьох дітей.На початку повномасштабної війни Володимир пішов до ЗСУ. Ірина з двома маленькими дітьми виїхала за кордон. Згодом народила третю дитину, повернулася до Києва, а Володимир демобілізувався.Ірина згадує, що тоді дітям було п’ять і три з половиною роки, вони не до кінця розуміли, що відбувається. З віком почали більше усвідомлювати і сумувати за батьком. Старший син Мирон каже:Володимир згадує, що донька постійно питала: “А де наш тато? А наш тато живий?”Коли він повернувся, дівчинка не відпускала його з обіймів.Згодом родина знову виїжджала — до Польщі, потім до Німеччини. На дев’ятому місяці вагітності Ірина повернулася до України. Тепер живуть в Одесі.Постійні переїзди вплинули на дітей і в навчанні.Батько додає:Марина Бабенко втратила чоловіка три роки тому. Вона виховує двох дітей — Софію та Івана.Діти згадують батька щодня. Присвячують йому малюнки й поробки.Марина розповідає: донька пам’ятає, як батько тримав її на руках під час короткої відпустки, хоча була зовсім маленькою.Івану — 10 років. Він особливо гостро переживає втрату.Марина каже, що син пам’ятає останні слова батька: “Ваня, ти пам’ятаєш, що ти залишаєшся завжди за старшого”. І з цими словами хлопчик живе вже три роки.Після випадку, коли поруч із домом впав “шахед”, у хлопчика трусилися руки, він говорив повільно і важко. Реакція на вибухи стала гострішою.Під час однієї з довгих тривог Софія в укритті раптом увімкнула музику і почала співати “Жовто-блакитне серце”. Марина каже: у такі моменти страх відступає, бо дивишся на дитину — і бачиш життя.Кризова психологиня ГО “Спільно ЮА” Юлія Стрельцова каже: діти уважно зчитують реакції дорослих: “Як реагує мама і тато, так реагую я”.У стресовій ситуації, пояснює вона, батьки мають насамперед стабілізувати себе. Якщо дорослий виснажений або перебуває в постійній тривозі, дитина це відчуває і копіює поведінку:Психологиня радить звертати увагу на ігри дитини. Якщо в них регулярно з’являються сюжети про поховання чи вбивства, це може свідчити про внутрішню напругу:Ще один важливий фактор — рутина. Вона створює відчуття стабільності навіть під час повітряної тривоги:І головне — дитина має проживати дитинство, навіть у воєнних умовах.