До початку масштабного російського вторгнення Андрій Фарісєєв очолював Херсонську дистанцію електропостачання (скорочено ЕЧ — це профільний виробничий підрозділ залізничної галузі чи метрополітену, зокрема в структурі Укрзалізниці, що відповідає за безперебійне постачання електроенергії до всіх інфраструктурних об’єктів та рухомого складу на закріпленій ділянці). Попри те, що на початку окупації він евакуював свою родину до Одеси, згодом фахівець ухвалив рішення повернутися до захопленого міста на підприємство.
Сьогодні Фарісєєв працює заступником начальника служби електропостачання Одеської магістралі. Інтерес до залізниці зародився в нього ще в дитячі роки завдяки батькові, який працював машиністом аварійно-відновлювальної автомотриси (самохідний залізничний екіпаж із власним двигуном внутрішнього згоряння, здебільшого дизельним, що пересувається без локомотива). За словами залізничника, він нерідко тікав зі шкільних занять, щоб супроводжувати батька на автомотрисі та на власні очі бачити, як фахівці обслуговують контактну мережу (складний комплекс проводів, арматури й обладнання для передачі струму від тягових підстанцій до струмоприймачів електропоїздів, трамваїв чи тролейбусів).
Свою трудову біографію Андрій розпочинав на позиції електромеханіка району контактної мережі, разом із батьком виїжджаючи на лінію в проміжках між поїздами задля діагностики та лагодження устаткування. Згодом йому запропонували керівну посаду в Херсоні. Як зазначає енергетик, специфіка їхньої професії полягає в прихованій загрозі: небезпека електричного струму залишається невидимою доти, доки людина не здійснить дотик, а кожна провина персоналу здатна коштувати життя.
Про прихід великої війни Андрій згадує як про ранок, порушений гуркотом вибухів. У ситуації швидкого наступу ворожих сил працівникам довелося оперативно приймати рішення. Головним пріоритетом для керівника стало збереження єдності колективу та запобігання паніці, з чим йому довелося зіткнутися вперше. Спочатку він вивіз рідних до Одеси, де залишив їх разом із транспортним засобом та документами, після чого самотужки повернувся до Херсона, взявши із собою лише домашню кішку та жартуючи про майбутню самотність.
Після встановлення окупаційного режиму працівники Херсонської дистанції перейшли на дистанційний формат. Проведений аналіз настроїв показав, що приблизно п’ята частина колективу виявила прихильність до окупантів. Таких осіб одразу викрили та відсторонили від виконання обов’язків, тоді як решті організували віддалену роботу. Водночас містяни остерігалися виходити на вулиці через озброєних патрулів.
Ворожі обстріли завдали масштабних руйнувань міським електромережам, через що зникли світло, вода й опалення. Мешканці масово зверталися до залізничників із проханням відновити хоча б мінімальне енергопостачання для обігріву помешкань та підігріву води. Проте більшість співробітників категорично відмовлялися від виїздів через смертельну небезпеку. На заклик відгукнулися лише двоє: літній пенсіонер, котрий заявив, що вже прожив своє і має достатній вік, а також проукраїнськи налаштований заступник Олександр Налісніковський. Разом із самим Андрієм вони утворили тримісну бригаду для виїзду на аварійні ділянки.
Для проведення ремонтних робіт чоловіки одягали спецодяг і пересувалися на машині з російськомовним маркуванням «аварійна енергетика». Окупаційні блокпости супроводжувалися ретельними перевірками документів, автомобілів та мобільних пристроїв. Проїзд дозволяли далеко не скрізь, тому обсяги відновлень були обмеженими. Як згадує Фарісєєв, кожен такий виїзд супроводжувався усвідомленням того, що вони можуть не повернутися.
Задля конспірації та захисту родини й українського керівництва залізниці чоловік використовував два гаджети. Перший залишався вдома для зв’язку з близькими та Одеською магістраллю, а другий — абсолютно чистий від особистих контактів та листування — він брав із собою.
Минуло близько чотирьох місяців, і обстановка суттєво ускладнилася: загарбники почали чинити тиск на залізничників, вимагаючи співпраці задля створення так званої Херсонської залізниці. До міста стали прибувати ворожі бронепоїзди, проти руху яких активно протестували місцеві колійники. Усвідомлюючи критичність ситуації та реальну загрозу репресій, Андрій узгодив свої дії з керівництвом Одеської залізниці та отримав дозвіл на евакуацію.
Для виїзду він використав службовий пікап Isuzu, отриманий незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Розуміючи ризик конфіскації машини на блокпостах, залізничник узяв із собою пасажирок — жінок, які прагнули виїхати на вільну територію, зокрема знайомих лікарок та жінку, що прямувала до Чорнобаївки. Перед цим він також контактував із українськими армійцями. За його словами, наявність у салоні цілої групи жінок допомогла безперешкодно подолати ворожі пости та зберегти транспортний засіб.
Одразу після його від’їзду підприємство було повністю захоплене окупантами, які призначили власне керівництво. За проявлену мужність і ризик під час окупації Андрій Фарісєєв був удостоєний почесної відзнаки «Залізні герої» (спеціальна ініціатива Укрзалізниці, започаткована у березні 2022 року для вшанування залізничників, які продемонстрували надзвичайну відвагу в умовах повномасштабної війни). За словами чоловіка, хоч нагорода стала несподіванкою, йому надзвичайно приємно, що його самопожертву не залишили поза увагою.
Сьогодні залізничник найбільше прагне якнайшвидшого завершення війни. Він зазначає, що нинішнє покоління дітей зростає в умовах бойових дій, позбавлене мирного дитинства, і висловлює сподівання на якнайшвидший настання миру й радості для наймолодших українців.
