Події у ніч проти 24 лютого 2022 року спочатку сприймались як навчання, згадує Володимир Гутник. Однак, за його словами, вже за кілька годин стало зрозуміло: почалася війна.
“Оскільки у нас постійно були такого плану навчання, то перші думки були спочатку, що це дійсно ті самі навчання, які ми вже неодноразово проходили. Але пройшла година-дві, тривога не знімається. Ближче до ранку мені довелось можливість збігати до хлопців на іншу позицію. Я питаю: “Хто знає, що сталося, чому нам не дають відбій?” А мені відповідають: “А ти що, не знаєш? Війна почалась”, — розповів Гутник.
Він додав, що спочатку російські військові обстрілювали територію корабельною артилерією та авіацією. Згодом до острова підійшов крейсер “Москва”.
“Спочатку в наш напрямок був виконаний постріл з метою провокації. Постріл до острову не долетів і впав у море. На що нам наш начальник сказав, що на провокацію ми не відповідаємо. Далі підійшла “Москва”, яка спочатку зробила постріли поміж позицій наших хлопців, після цього ходила мов та акула, що плаває довкола рятівного плота”, — згадує прикордонник.
За словами Володимира, всю ніч захисників протримали лежачи на пірсі. Лише під ранок їх перевели до адміністративної будівлі.
“З вечора до самого ранку нас протримали лежачи на пірсі. Було досить холодно. Після цього, аж під самий ранок, під схід сонця, нас перевели до кімнати. Звільнили адміністративну будівлю і дали можливість лягти вже у застінках”, —зазначив захисник Зміїного.
25 лютого 2022 року захисників Зміїного вивезли кораблем до Криму. Спершу полонених доправили до Севастополя. Після цього їх перевезли до наметового містечка в Бєлгородській області, а згодом — до слідчого ізолятора.
“Ми добу йшли до Севастополя. Після того, як два тижні протримали у Севастополі, нас авіацією перекинули до Бєлгородської області. Зупинилися ми у наметовому містечку в Шебекіно, нас висадили посеред ночі, поставили на коліна на сніг і змусили чекати, доки нас всіх оформлять по черзі. Після цього нас перекинули до Старого Осколу, до СІЗО, і там почали робити повноцінні допити”, — прокоментував Володимир Гутник.
Чоловік додав, що під час перебування у полоні на захисників Зміїного здійснювали фізичний та психологічний тиск:
“Били руками, ногами, електрошокерами, задували перцовими балонами в обличчя. Питали, скільки служимо, хто є АТОшниками, як ми ставимося до Луганська та Донецька і їх областей”, — розповів Гутник.
Медична допомога була фактично недоступна, підкреслив військовослужбовець. За його словами, нормально лікувати полонених ніхто не збирався.
“До нас лікарі ставилися погано і з недбалим відношенням. Я з січня почав звертатися до лікаря, казав, що мені погано, шлунок болить, в мене діарея. Лікар почав годувати мене ферментами. Через чотири місяці в мене надірвався апендицит. Коли до мене ходили, казали: “Звертайся до лікаря, щоб тебе виписували”. Я розумів, що якщо я зараз не послухаюся їх і буду продовжувати лежати у лікарні, рана моя загоїться, але потім, коли все заживе, наді мною почнуть знущатися в колонії”.
Володимир Гутник розповів, що росіяни тривалий час намагалися встановити автора легендарної фрази про російський корабель. Для цього вони проводили різноманітні допити.
“Допитували ще з самого Севастополя, хто ж відправив корабель за всім відомим напрямком. Під час полону ми казали: “Та ми не знаємо, та може то з Одеси, то взагалі відкритий канал”. Але розуміння було, що наші хлопці це сказали”, — прокоментував захисник Зміїного.
Чоловік додав, що справжнього автора цієї фрази знає, але його ім’я не розголошують з міркувань безпеки:
“Я голос впізнав. Але все це залишилось з нами весь полон. Вони до останнього так і не дізналися, хто це сказав. Ми розуміли, що навіть якщо ми скажемо, нас вони не відпустять, а хлопця приб’ють. Ліпше я буду мовчки отримувати за те, що я патріот, аніж бути останнім щуром і отримувати вже за те, що я щур”, — сказав Володимир.
У травні 2024 року звільнили частину захисників Зміїного. Гутника на той момент у списках не було. За словами військовослужбовця, це був найскладніший момент.
“Коли чуєш прізвища за прізвищем тих хлопців, з якими разом потрапив у полон, а після цього чуєш: “Все, відбій”, аж подих перебиває, хочеться кричати, хочеться привернути увагу і сказати: “Я ж з ними був. Мене ж також відпустіть вже, скільки можна”. Але в той момент я повернувся і побачив ще одного з наших побратимів. І зрозумів, що так, мені важко, але ж йому ані краплі не легше, у нього сім’я”, — розповів прикордонник.
Він додав, що після цього вирішив підтримувати інших — заспокоював тих, хто впадав у паніку та підбадьорював тих, хто втрачав надію:
“На той момент я вирішив для себе, що я буду допомагати хлопцям. Я заспокоював деяких військових, які піддавалися паніці. Я підбадьорював тих, хто вже втрачав надію. І коли наші хлопці зі Зміїного поїхали, до нас вперше завезли хлопців, які потрапили пізніше нас у полон. І вже в той момент ми дійсно почали отримувати об’єктивно правдиву інформацію”.
За словами Гутника, звільнення прийшло несподівано. Після сніданку чоловіку наказали виходити з речами. Тоді він вирішив, що його просто переводять до іншої камери. Але коли видали нові речі, захисник зрозумів — їде на обмін.
“Мене спустили на перший поверх. Сказали кинути речі. Я їх кинув, де вказали і стояв чекав, доки всіх зібрали. Потім по черзі почали водити переодягатися. Коли я прийшов і побачив, що мені дають геть інші речі то зрозумів, що їду на обмін”.
Загалом у полоні Володимир Гутник провів 1040 діб, на 1041 його обміняли. Після реабілітації захисник повернувся на службу до Ізмаїльського прикордонного загону, що на Одещині.
“Я продовжую службу і хочу допомагати хлопцям. А для цього військова служба дуже вагомий фактор, за допомогою якого можна допомагати. Не кожного цивільного пустять, наприклад, до того самого госпіталю. Не кожен зможе поїхати до хлопців на передок, передати якусь допомогу. Ті самі павербанки, сітки”, — підкреслив Гутник.
Чоловік додав, що не склав зброю на острові — не залишить службу й тепер.
“Попри постійні обстріли наша країна тримається. Українці показали, що яким тиском не тисни, ми не ламаємось. Важко, так. Боляче, безпосередньо, кожному з нас боляче. Але ми стоїмо і відстоюємо те, що вважаємо правильним, що вважаємо необхідним. Бо Україна — це наша територія, наша земля, це наша батьківщина. Це те, що ми будемо захищати”, — резюмував військовослужбовець.
