Перш ніж розпочати власну справу в рідному Краматорську, Софія працювала майстринею приготування суші в одному з місцевих закладів громадського харчування. Згодом жінка наважилася на власний бізнес: у місті функціонувало дві її точки, зокрема одна з них розташовувалася у Соцмістечку. Колектив налічував чотирьох працівників разом із самою засновницею.
Як пригадує Софія, до початку повномасштабної російської агресії будні у Краматорську вирізнялися насиченістю та динамікою: містяни трудилися, проводили час із близькими та проєктували прийдешні дні, насолоджуючись кожною миттю.
Ранок 24 лютого розділив буття на до і після всього за кілька годин. Прокинувшись від гучного вибуху о п’ятій годині, жінка одразу почала зв’язуватися з рідними. Тим часом на вулицях масово утворювалися натовпи біля банкоматних терміналів, супермаркетів та автомобільних заправок, оскільки ніхто не усвідомлював масштабів і тривалості подій.
Навіть попри воєнні дії, підприємниця намагалася утримувати та розвивати свою справу на Донеччині. Проте обстановка з безпекою неухильно деградувала через інтенсивне застосування загарбниками FPV-дронів — керованих у реальному часі за допомогою спеціальних відеоокулярів чи моніторів квадрокоптерів, чия камера транслює картинку безпосередньо пілоту. Переглядаючи кадрові хроніки звідти, вона часто не впізнає знайомі з дитинства локації. За її спостереженнями, безпілотники тепер немов замінили птахів у небі над містом, яке зазнає колосальних руйнувань і поступово занепадає.
У завершальні дні серпня власниця бізнесу остаточно вирішила евакуюватися, оскільки залишатися на місці стало критично ризиковано. Апарати ворога баражували просто під її вікнами та на шляху до роботи. Замість поїздок на машині довелося пересуватися пішки обхідними стежками. Ранкові збори супроводжувалися тривогою через дрони, що кружляли біля помешкання, а повернення часом вимагало ховатися за стовбурами дерев заради порятунку життя. Додатковими викликами стали проблеми з логістикою: кур’єрські служби та таксі відмовлялися обслуговувати певні сектори через загрозу ураження. Крім того, хоча дія комендантської години стартувала о 21:00, міські квартали порожніли вже за кілька годин до її настання.
Новою домівкою для жінки стала Одеса — місто, де вона мріяла оселитися ще до вторгнення, хоча до цього бувала там лише одного разу. Саме південний регіон інтуїтивно спав на думку першим через особливий колорит, близькість моря та ментальність місцевих жителів.
Переїзд не зупинив підприємницьку діяльність: 24 серпня відбулося відкриття відновленого закладу на Одещині. З рідного міста вдалося заздалегідь вивезти всю матеріальну базу — меблевий гарнітур, столи, дивани, елементи декору, картини та спеціалізоване технічне оснащення, що стало для власниці вкрай символічним кроком.
Попри нові досягнення на узбережжі, серце жінки залишається в рідному місті, де минули найкращі роки, сформувалося коло відданих відвідувачів та залишилися дорогі серцю знайомі місця, парки і центральна площа. Споглядати за поступовим знищенням знайомих вулиць боляче; хоча помешкання поки ціле, повернення туди виглядає неможливим. Попри фінансові труднощі в минулому, робота тривала заради людей, і сьогодні головним емоційним підсумком залишається відверте зізнання: «Дуже хочеться додому»
