До початку повномасштабного вторгнення Михайло мешкав у Херсоні. Після кількох місяців окупації він виїхав до Києва, де працював у муніципальній варті. У 2023 році чоловік приєднався до 124-ї бригади.
Як розповів Михайло, спершу він пішов працювати в муніципальну варту, щоб хоч якось допомагати. Однак така робота йому не підійшла, тож він домовився зі знайомим командиром 124-ї бригади в Херсоні й вирушив на війну.
Військовий брав участь у боях на лівому березі Херсонщини, на Донеччині, а також на Курському та Чернігівському напрямках. Поранення він дістав під час виконання бойового завдання на Донеччині.
За словами Михайла, вони їхали змінювати побратимів на позиції та очікували на своєму фланзі штурмтактичний маневр, під час якого війська атакують найбільш вразливі фланги та тил бойового порядку противника. У 2024 році, на Новий рік, автомобіль наїхав на протитанкову міну. Михайло сидів біля водія. Він пригадав, що ще до підриву жартував із хлопцями й сказав, що це, мабуть, його крайня позиція. Коли ж сідали в машину, він додав: якщо що, у нього друга позитивна група крові.
Унаслідок вибуху, як розповів Михайло, водій втратив слух на праве вухо. Самого ж військового побратими, побачивши без свідомості та в крові, спершу вважали загиблим.
Михайло згадує, що в момент підриву відчув сильну хвилю в грудну клітку і знепритомнів. Інші бійці також втрачали свідомість, усі дістали контузію. Коли побратими оговталися й підійшли до нього, він лежав без руху, а все обличчя було в крові, тож вони подумали, що він 200 — умовне військове кодове позначення для загиблого на війні військовослужбовця. Прийшовши до тями, Михайло сказав, що, схоже, з правим оком у нього щось не так, бо щось стирчить, а відкрити око він не міг.
Після виклику евакуаційної групи Михайла доставили на стабілізаційний пункт “Вовків Да Вінчі” — 108-й окремий штурмовий батальйон у складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка Сил безпілотних систем ЗСУ. За його словами, тоді артеріальний тиск становив 60 на 40.
Військовий розповів, що його привезли на стабпункт із тиском 60 на 40, і свій стан він описав як напівтруп. Протягом семи днів він не бачив на це око, оскільки воно було закрите. Обличчя мало опіки, а балаклава на ньому згоріла.
Після лікування Михайло проходив реабілітацію у Superhumans. Перші самостійні кроки після поранення він зробив через вісім місяців. Там само, у Superhumans, він одружився зі своєю коханою Владиславою.
За словами Михайла, саме Superhumans допоміг йому знову стати на ноги. Він наголосив, що дуже радів тому, що зміг дочекатися своїх перших кроків через вісім місяців. Також він подякував своїй дружині Владі та зазначив, що вони одружилися саме там.
Історія стосунків Михайла і Влади почалася після виїзду з окупації. Через різні обставини певний час вони жили окремо, але згодом знову зустрілися. Разом пережили обстріли в Херсоні, після чого Михайло вирішив піти служити.
Як розповіла Владислава, за 15 днів до поранення вона приїхала до Михайла. Разом їм вдалося побути лише чотири дні, адже він постійно виконував бойові завдання. У новорічну ніч чоловік мав написати, що вже дістався позиції, але цього повідомлення вона так і не отримала.
Владислава згадує, що чекала від нього звістки про те, що він на позиції і все добре. Коли повідомлення не надійшло, вона зрозуміла, що щось трапилося, хоча сподівалася, що просто немає зв’язку або виникла якась ситуація, в якій хлопцям потрібна допомога.
Про поранення Михайла вона дізналася від його побратимів. За її словами, це сталося за годину до Нового року.
Владислава розповіла, що до неї приїхали хлопці з великими очима та переляканими обличчями. Вона побачила, що заходить командир, але її чоловіка поруч немає. Тоді їй сказали, що він живий. На її запитання, що з ним, відповіли, що йому просто відірвало п’ятки, і все. Вона подумала, що є протези, і розуміла: з цим можна жити.
Після переведення до Superhumans пара разом проходила непростий етап лікування та відновлення. Владислава каже, що найтяжчим для неї був момент підготовки чоловіка до наступної операції.
За її словами, були складні періоди, бо Михайло не міг прийняти себе і своє обличчя. Проте з часом він це прийняв, і, як вона зазначила, великої глобальної проблеми не було. Найважче для неї стало тоді, коли треба було їхати на операцію: вона голила йому ногу і вперше розплакалася перед ним, бо не могла стримати емоцій.
Владислава також розповіла, що вже після поранення дізналася: Михайло хотів освідчитися їй одразу після повернення з позицій. Пара планувала зареєструвати шлюб через застосунок “Дія”, але зробити цього не вдалося. Пізніше з’явилися труднощі з документами, і тоді офіційно одружитися їм допомогли співробітники Superhumans.
Як зазначила Владислава, вони перебували у Львові й ніяк не могли розписатися. Згодом працівники Superhumans дізналися про їхнє бажання оформити шлюб і допомогли в цьому. Вона розповіла, що близько двох тижнів займалася документами, щоб до них приїхали й зареєстрували шлюб. У результаті це вдалося, і в них було весілля.
Попри травми, Михайло має намір і далі служити. Він каже, що саме військова справа є тим напрямом, у якому він бачить своє майбутнє.
За словами військового, на ліву ногу він не може давати сильне навантаження, і це трохи ускладнює ситуацію. Водночас, якби він обрав, наприклад, програмування, то, за його словами, вбив би своє одне око, яке і так єдине залишилося. Тому він хоче розвиватися у військовій кар’єрі там, де добре розуміється.
