Олександр Саула майже від початку повномасштабного вторгнення Росії добровільно став на захист України. Як згадує його дружина Галина, до цього він був цивільним. Після мобілізації чоловік проходив службу у 123-й бригаді територіальної оборони на Миколаївщині.
За словами Галини Саули, під час служби Олександра помилково внесли до списків тих, хто самовільно залишив частину. Незважаючи на це, він намагався повернутися до війська, звертався до територіального центру комплектування. Згодом разом із побратимами він опинився у резервній роті, а пізніше його перевели до 28-ї окремої механізованої бригади.
У середині квітня 2025 року військових скерували на Торецький напрямок. Остання розмова подружжя відбулася перед тим, як Олександр вирушив на бойові позиції.
Після цього зв’язок із ним обірвався. Галина зверталася на гарячу лінію, де їй повідомляли, що чоловік виконує бойове завдання і з ним усе гаразд. Такі відповіді вона отримувала упродовж 46 днів. Пізніше жінці зателефонували з територіального центру комплектування й повідомили, що Олександра вважають зниклим безвісти з 30 квітня 2025 року.
Згодом родина дістала підтвердження, що військовий перебуває у російському полоні. Як розповіла Галина, відповідний статус змінили в особистому кабінеті Координаційного штабу. Цю інформацію також підтвердили Міжнародний комітет Червоного Хреста та держава-агресор.
Дізнатися звістку про Олександра вдалося після одного з обмінів полоненими. Один зі звільнених українських військових на позивний «Крот», який сидів із ним в одній камері, повідомив, що Саула живий.
Галина Саула постійно долучається до акцій підтримки полонених і їздить на обміни, сподіваючись отримати бодай якусь інформацію про чоловіка або інших захисників.
За понад рік пошуків вона зверталася до державних установ у різних містах України, їздила до Києва, Кропивницького, Вінниці, брала участь в акціях на Майдані. За її словами, упродовж першого року вона майже не бувала вдома, оскільки весь свій час присвятила пошукам чоловіка. Попри тривалу розлуку, жінка не втрачає надії.
Особливим символом очікування для Галини стала брошка у формі жабеняти, яку їй подарував чоловік. Вона розповідає, що Олександр лагідно називав її «жабенятком», вигадував казку про козака Саулу та маленьке жабеня, а згодом подарував цю прикрасу, з якою вона тепер майже не розлучається.
