Владислав розповів, що з 2021 року служив у Маріуполі разом зі своїм підрозділом. Саме там він і зустрів повномасштабне вторгнення. За словами військового, вони першими прийняли бій і були до цього готові, адже ще на початку 2022 року розуміли, що може статися повномасштабне вторгнення, і командири морально готували їх до такого розвитку подій.
У перші дні війни Владислав разом із побратимами виконував бойові завдання на блокпості поблизу Маріуполя. 28 лютого 2022 року його направили до військовослужбовців військової частини 3057 як зв’язківця. Як розповів Латій, на їхній блокпост прибули військові Національної гвардії України цієї частини з проханням надати зв’язківця. Командир сказав, що на тому місці він уже не потрібен, тож Владислав узяв частину речей і вирушив разом із ними.
У квітні військові отримали наказ виходити до підконтрольної Україні території. Спочатку вони рухалися на автомобілях, однак біля одного з мостів колону помітили дрони, тому далі довелося просуватися пішки.
19 квітня 2022 року поблизу селища Мала Янісіль на Донеччині Владислав потрапив у полон. У той самий день народилася його донька.
Уже 20 квітня 2022 року полонених етапували до Донецька, де вони пробули два з половиною місяці. Згодом їх перевезли до Горлівки, а потім — у Торез. Владислав зазначив, що саме у Торезі ставлення до полонених було найкращим з усіх місць, де він перебував: там до них ставилися з повагою, зверталися на “ви”, не обзивали й давали час перекусити зранку, в обід і ввечері.
6 грудня 2024 року Владислава етапували до міста Бійськ. За його словами, там ставлення до полонених було зовсім іншим, ніж у Торезі. Він розповів, що над хлопцями знущалися, а під час прийому застосовували електрошокери. Також, за словами Латія, на полонених надягали протигазові слоники, перекривали їм кисень, через що люди втрачали свідомість. Крім того, на них вішали різні справи, зокрема й ті, яких вони не вчиняли.
Перебуваючи в полоні, Владислав зміг зателефонувати рідним через схований телефон. Додзвонитися вдалося лише до батька, і саме від нього він дізнався, що став батьком. Чоловік згадує, що дуже зрадів і водночас заплакав, бо не бачив народження доньки. Йому було боляче усвідомлювати, що він не бачив, як протягом чотирьох років вона дорослішала, не застав її перших кроків, перших слів і перших зубів. Водночас ця новина дала йому велику надію, адже він знав, що на нього чекають.
Владислав додав, що в найтяжчі моменти йому допомагали думки про родину та підтримка побратимів. За його словами, йому часто снилися батьки, дружина, іноді сестра, а найчастіше — батько. Також він наголосив, що хлопці, які були поруч у полоні, постійно підтримували одне одного, намагалися не втрачати надії й не опускати рук.
4 лютого 2026 року полонених переодягнули в цивільний одяг і посадили в автозак. Наступного дня, 5 лютого, на кордоні відбувся обмін. За словами Владислава Латія, спочатку їх вивели з камери й перевели в іншу, сфотографували, щоб зафіксувати відсутність синців і слідів побиття, після чого переодягнули в цивільне та почали вантажити в автомобіль. Уже 5 лютого їх повезли до самого кордону, де їх приймали українські служби, а передавали — російські.
14 лютого до реабілітаційного центру в Нових Санжарах приїхала вся родина захисника: дружина, донька, батько, мати, сестра, брат із племінником. Саме там він уперше побачив свою доньку. Владислав зізнався, що боявся, ніби вона злякається і не підійде до нього, але цього не сталося — дівчинка одразу пішла до батька. За його словами, тепер він заїжджає по неї в садочок, забирає її, а вона, щойно бачить його, кричить: “Тато”. Ці миті нацгвардієць назвав найкращими у своєму житті.
