Світлана розповідає, що все життя провела в Сіверськодонецьку. Її батько був бульдозеристом – фахівцем, який керує трактором або тягачем з відвалом для переміщення, розрівнювання ґрунту, корисних копалин або сміття на піщаному кар’єрі. Її мати працювала на виробничому підприємстві “Азот”. Після школи вона здобула спеціальність монтажника телефонного обладнання, але не працювала за фахом. Згодом, протягом 22 років, вона працювала на виробництві метанолу та формаліна. У спогадах Світлани, життя в рідному місті було дружнім, як у великій сім’ї, а сусіди підтримували один одного. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, старший син Світлани обороняв Маріуполь. На початку війни вона залишилася з молодшим сином. Коли у сусідньому будинку влучила міна, вони вирішили сховатися в підвалі. Згодом, місто більше не отримувало допомогу, зв’язок відновився лише через тиждень, пропали газ і світло, на дорогах лежали дроти, а більшість будівель було зруйновано. Евакуюватимуть на 30-40 хвилин. Село Метьолкіно, де мешкала Світлана, розташоване за 5 кілометрів від Сіверськодонецьку. Під час обстрілів 80% селища було зруйновано, включно з її будинком. 22 березня 2022 року Світлана та її син виїхали разом із сусідом з Одеси. Згодом вона дізналася, що люди віком від 45 років можуть отримати державний ваучер на перекваліфікацію. З пропонованих професій вона обрала швачку і почала навчання. Навчання тривало чотири з половиною місяці. Роботу за новим фахом вона знайшла швидко, у ательє, яке заснував переселенець з Маріуполя Едуард Кашпор. Колишній військовий отримав грант на розвиток бізнесу, закупив обладнання та шукав працівників серед внутрішньо переміщених осіб. Світлана також є учасницею творчого колективу, створеного на базі центру “Я — Маріуполь”, де вона відпочиває душею та займається співом, який допомагає їй у роботі.
